ГОРЛА́НЬ, я́, ч., розм. Той, хто горлає (у 1 знач.); крикун. — Ох, якби була я злюча, Та на те ще й волю мала, Я б сьому горланю-півню, Певно, голову зірвала! (Щог., Поезії, 1958,255); До вечірньої зорі сперечалися, поки вгамували горланів, обрали Теклю на бригадира (Горд., І, 1959, 352).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 132.