ГОП, виг.

1. Звуконаслідування, яким супроводжується стрибок, притупування в танці і т. ін. Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами: «Ой гоп гопака! Полюбила козака» (Шевч., 1,1951, 128).

2. розм. Уживається як присудок за знач. го́пати. А той [баран] тільки вгору гоп! Як тріснув рогами, — Так старого [Вовка] й покотив Догори ногами! (Рудан., Тв., 1959, 281); Руки дівчата їй простягли, вона схопила одну своєю.. та тільки — гоп! — уже на помості каблуками стукнула (Головко, II, 1957, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 124.