ГО́НОР, у, ч.

1. розм. Перебільшене поняття про свою гідність; чванливість, пиха. Він пригадував, як втікав через горище, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур ’яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (Н.-Лев., II, 1956, 204); Іншим разом Мишуня образився б, але тут мусив сховати до кишені свій гонор (Ю. Янов., II, 1954,144); // рідко. Те саме, що го́рдість. — Вона бідна дівчина, але, як бачите, не жадібна до подарунків. Вона має гонор, дійсний гонор (Л. Янов., І, 1959, 123).

2. заст. Честь, гідність. Гонор великий, велика й шаноба Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих 3 чистого золота кований келих (Щог., Поезії, 1958, 205); Наливайко кинув курити люльку, до сотника ближче підступив: — То ж, певне, слово гонору давав свому [своєму] пану на вірне слугування? (Ле, Наливайко, 1957, 260).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 123.

Го́нор, ру, м. Самолюбіе, гоноръ. Рудч. Ск. II. 203. Шляхтич за гонор уха рішився. Ном. № 4211.

2) Честь, почеть. Служить Семен, служить, а гонору йому все таки нема. О. 1861. XI. 30. Доп’явшись до високих титулів та великих гонорів. К. XII. 125.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 308.

гонор —

1) у старовину — честь, гідність. Польща запалала, Панки сказилися …Кричать: «Гонору слово, дарма праця! Поганець!» (Т. Шев­ченко); Гонор великий, велика й ша­ноба — Бучній утворі запевне подо­ба: Сяючи, йшов по бенкетах весе­лих 3 чистого золота кований келих (Я. Щоголев);

2) у теперішньому значенні — перебільшене уявлення про власну гідність; чванливість, пиха. Шляхтич за гонор уха рішився (М. Номис); Ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (І. Нечуй-Левицький); Голий, як пляшка, а гонор, як у пана-ляшка (приказка); Що го́­род — то й гонор (М. Номис); Що гонор, то норов, що голова, то й ро­зум (М. Номис); Гонор голову ло­мить, а холод — душу (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 143.