ГОНО́БИТИ, блю, биш; мн. гоно́блять; недок., перех. і без додатка; заст. Плекати, викохувати. Не любив [Башкир], щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї (Мирний, IV, 1955, 220); // з інфін. Намагатися, бажати зробити що-небудь. — Думаєш, добра тобі мислять, отакі типи? Тільки й гоноблять.. кудись тебе завести одного, без товаришів, та впоїти (Гончар, І, 1954, 275); Буланий, граючись, гонобив ухопити шапку на Богдані, а він обома руками перехопив ті теплі, м’які губи, чим завдав тварині задоволення (Ле, Хмельницький, І, 1957, 242).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 123.

Гоно́би́ти, блю, биш, гл.

1) Устраивать, дѣлать какъ слѣдуетъ: удовлетворять, доставлять удовольствіе, употреблять на что. Де що не заробе, усе в хазяйство гонобить.

2) Лелѣять. Вона гонобила надію у серці. Мир. Пов. I. 126.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 308.