ГОМІНКИ́Й, а́, е́. Те саме, що гомінли́вий. В голові Раїсиній усе змішалося, і вона перестала слухати гомінку сторожиху (Коцюб., І, 1955, 311); Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків (Вишня, І, 1956, 327); Ночувати доводилося десь у горах чи біля гомінких водоспадів Кзил-Су (Ле, Міжгіря, 1953, 145); Ось він [ліс], великий, ..гомінкий! (Фр., І, 1955, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 121.