ГОЛУ́БИТИ, блю, биш; мн. голу́блять; недок., перех.

1. Проявляти ніжність, ласку; пестити. І хлопці жвавії танцюють, Дівчат голублять і милують (Рудан., Тв., 1956, 80); Василина хапає синка на руки, голубить його, цілує, мов хтозна й коли бачила (Вирган, В розп. літа, 1959, 281); // 3 ласкою припадати до чого-небудь, гладити що-небудь. Хлопець голубить дужу бархатну шию, зазирає коневі у вічі (Донч., І, 1956, 99); * Образно. Сходило сонце, голублячи землю теплом (Трип., Дорога.., 1944, 65).

2. перен. Любовно виношувати, плекати ( надію, мрію тощо). Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми (Мирний, II, 1954, 76); Сучасним ти гориш. Голубиш ідею здійснення мети (Тич., До молоді.., 1959, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 118.

Голубити, блю, биш, гл.

1) Ласкать, нѣжить, лелѣять, голубить. Ти думаєш, дурню, що я тебе люблю, а я тебе, дурню, словами голублю. Чуб. V. 176. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала. Мир. ХРВ. 389.

2) Лелѣять, питать (мысли, надежды). Голубити в серці надії великі. К. Досв. 29. Голублячи такі думки в серці. Мир. ХРВ. 71.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 306.