ГОЛОСНИ́Й, а́, е́.
1. Який сильно звучить, добре чутний; гучний. Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню (Н.-Лев., II, 1956, 97); Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала… (Мирний, І, 1949, 389); Гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною розмовою (Довж., Зач. Десна, 1957, 42); // Шумливий, гомінкий. З останнього катера зійшов на берег і Самійло Вихор, та його не поглинув голосний натовп моряків (Кучер, Чорноморці, 1956, 9).
Голосне́ чита́ння — читання вголос. На підприємствах і в колгоспах організовано голосні читання творів (Літ. газ., 7.УІ 1951, 1).
2.перен. Який став широко відомим; загальновідомий. Останніх голосних подій в Одесі не буду Вам [В. М. Гнатюку] описувати, бо, певно, Ви краще знаєте про все з закордонних часописів (Коцюб:, III, 1956, 274); Одним словом, його [Хоми] ім’я було голосне в краю (Фр., IV, 1950, 318); Бригада ця у нас голосна роботою. Вже слава про неї ген-ген пішла (Коп., Навколо полум’я, 1961, 4).
3. перен. Надмірно претензійний. «Громадський голос»— назва добра, хоч і дуже голосна (Л. Укр., V, 1956, 169).
4. лінгв. Який утворюється при вільному проходженні повітря з легенів через ротову порожнину (про звуки мови). В українській звуковій системі налічуємо щонайменше 50 основних звуків (фонем), у тому числі 6 голосних і 44 приголосних (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 138); // у знач. ім. голосни́й, но́го, ч. Кожний голосний, залежно від форми резонаторів.., має певну кількість тонів, що називаються характерними тонами голосного (Сл. лінгв. терм., 1957, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 116.