ГОЛОВНОКОМА́НДУЮЧИЙ, чого, ч. Особа, що очолює збройні сили держави, окремі види або частину збройних сил на певному напрямі воєнних дій. [Олександр:] Англійці наполягають, щоб головнокомандуючим було призначено Кутузова (Кочура, Зол. грамота, 1960, 205); Кожний рід військ має свого начальника, а понад тими поодинокими начальниками стоїть головнокомандуючий (Тудор, Вибр., 1949, 204).

∆ Верхо́вний головнокома́ндуючий — начальник усіх збройних сил держави під час війни. Після розмови полкового агітатора кожному з нас здавалося, ніби ми побували в ставці верховного головнокомандуючого (Багмут, Записки.., 1961, 32).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 113.