ГОЛГО́ФА, и, ж., заст. Місце страти (від назви гори Голгофи в Єрусалимі, де відбувалася страта). Не стоялося їм [Хмелевському і Хмельницькому] на одному місці, з якого так чудово було видно і натовп на площі, і саму «голгофу», як прозвав Богдан поміст кари ще з першого погляду (Ле, Хмельницький, І 1957, 184); Вся інтелігенція зі сходом сонця піде на голгофу: трупами і кров’ю позначиться ця її остання путь… (Кач., II, 1958, 391).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 106.

Голго́фа — гора в околицях Єру­салима, на якій у давнину карали на смерть і де, за християнським віровченням, було розіп’ято Ісуса Христа; узагальнено — місце стра­ти взагалі; символ найвищої само­пожертви, тому шлях на муки й страждання задня якоїсь ідеї на­зивають «шляхом на Голгофу». Сина Божія во плоті На тій Голго­фі розп’яла [Іудея] Межи злодіями (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 139.