ГОВІ́РКА, и, ж.

1. лінгв. Різновид загальнонародної мови, поширений на невеликій території. Місцеві говірки мають свою граматичну будову і основний словниковий фонд, принаймні на певних етапах свого розвитку, поки вони не розчиняться в загальнонародній, національній мові (Літ. газ., 7.IX 1950, 3).

2. тільки одн., діал. Розмова. Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… (Вовчок, І, 1955, 155); Кобзар чув приглушену говірку людей (Рибак, Помилка.., 1956, 156).

3. тільки одн., розм. Манера говорити, вимовляти. З себе була [пані] висока, огрядна, говірки скорої, гучної (Вовчок, І, 1955, 258); Дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним [онуком], не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим (Ю. Янов., І, 1958, 432).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 100.

Говірка, ки, ж.

1) Выговоръ, діалектъ, манера говорить. У литвинів говірка не така, як у нас. Черниг. Пані наша…. з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. МВ. ІІ. 31.

2) Разговоръ, говореніе. А я хотів би почути говірки женихової. Г. Барв. 328. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Мир. ХРВ. 115.

3) Пересуды, сплетня. Пішла вже скрізь по селу про його говірка. Полт. Ум. Говіронька. Така тиха, така й мова, така й говіронька. Чуб. V. 123.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 296.