ГНІ́ВНО. Присл. до гні́вний. — Невеликий пан — сам нап’єшся! — відказала гнівно Галя (Мирний, IV, 1955, 28); Ми стали на бій, гнівно стисши кулак… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 13); * Образно. Йому [В. Чкалову] грозили холод і тумани, і горами солоної води під ним шуміли гнівно океани і скаженіли, дибились льоди (Гонч., Вибр., 1959, 127).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 94.

Гнівно нар.

1) Гнѣвно, сердито. Він гнівно тянув на його.

2) Обидно, непріятно. Драг. 223. Може, кому гнівно, добродію, що я кажу? Харьк. Ум. Гнівненько. Та годи, доненько, всім зарівненько, щоб не було гнівненько. Грин. ІІІ. 551.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 294.