ГЛУМ, у, ч. Зле висміювання; насміхання. Вулицею.. котилась [юрба] і сміх, і глум, і гомін, і прокльони несла з собою (Л. Укр., І, 1951, 443); Він перестав сміятися, зате в тоні його лишився одвертий глум (Шовк., Інженери, 1956, 183); В мужичій вимові слово «пан» звучало.. з відтінком глуму (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 50); * Образно. Так заточенець думав думу, Один конаючи в тюрмі; І тільки стіни зором глуму Зі тьми дивилися самі (Граб., І, 1959, 152).
◊ Бра́ти (взя́ти, підніма́ти, підня́ти, здійма́ти, здійня́ти і т. ін.) на глум кого, що і без додатка — насміхатися, глузувати, кепкувати з когось або чогось, над кимось або чимось. — То ти береш мене, старого, на глум.? (Март., Тв., 1954, 60); Дмитрій не тільки не обурився за те, що Кирило промовчав у Новгороді, а навпаки, взяв його на глум (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 237); Звелів [Турн] з досади, гніву, злості На глум підняти мертві кості.. Нещасних Низа з Евріалом Перед самим Троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть (Котл., І, 1952, 231); О, скільки він [Каменяр] людських підслухав дум, О, скільки він розкрив очей незрячих, Підвів з колін безвольних і ледачих, Нахаб і неуків підняв на глум (Забашта, Вибр., 1958, 43); [Лицар:] Та що се ти мені байки плетеш, на глум здіймаєш, чи смієшся в вічі? (Л. Укр., II, 1951, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 87.