ГЛУЗУВА́ННЯ, я, с. Дія за знач. глузува́ти. Настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка справді належна [М. П. Старицькому] (Л. Укр., V, 1956, 141); Стаття [в гітлерівській газеті] викликала серед партизанів сміх і глузування (Шиян, Партиз. край, 1946, 196).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 87.

Глузування, ня, с. Издѣвательство, насмѣшка. На обличчі в мене сором од докору, глузування. К. Псал. 106.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 291.

глузува́ння = глум — злісні жар­ти, дотепи; висміювання перев. фізичних вад людини з метою її принизити, образити; звичай глу­зування існував у військах князів­ської Русі з метою принизити та спровокувати противника; глузи — насміхи; фразеологізм: взя́ти (під­ня́ти) на глу́зи (на глум) — почати злісно сміятися, кепкувати з когось. На обличчі в мене сором од докору, глузування (П. Куліш). Старе скаже на глум, а ти бери на ум (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 138.