ГЛУ́ЗИ, ів, мн. (одн. глуз, у, ч.), розм. Те саме, що глузува́ння. Утік Башкиренко від своїх колись таких тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів (Мирний, IV, 1955, 239); Обличчя у Мишуні було круглясте, .. губи пухкі, і саме вони викликали нестерпні глузи дівчат (Ю. Янов., І, 1958, 439).
◊ На глу́зи (глуз) підніма́ти (підня́ти, бра́ти, взя́ти) кого — глузувати, насміхатися з кого-небудь. [Михайло:] Як же то так? Чи ви мене справді морочите, чи на глуз піднімаєте? (Котл., II, 1953, 73); Та над Петром ну реготать, Петра на глузи піднімать! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 148); — Ждеш, коли тебе на глузи візьме [Тарапунька]? — хитро підморгнув Колода (Кучер, Прощай.., 1957, 270).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 87.