ГЛИТА́Й, я́, ч. Багатий власник, перев. селянин, який визискує батраків і бідняків. [Олена:] Куди ж це мати пішли? Певно, до глитая!.. (Кроп., І, 1958, 447); — В економії хоч неділя є, хоч уночі не заставляють хребта гнути, а в глитаїв і ночами, як у пеклі… (Гончар, Таврія.., 1957, 65); * Образно. Батько підвівся і кінцем батога роздавив на шкірі [коня] Шалапута гедзя. — Ач, як уп’явся, глитай! (Донч., VI, 1957, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 86.