ГЛА́ДИТИ, джу, диш, недок., перех.
1. Проводити рукою, вирівнюючи, розправляючи що-небудь. Встає [Дрансес], ус гладить.. Дає одвіт царю (Котл., І, 1952, 276); Мар’ян гладив круглу, закучерявлену бороду й задоволено усміхався (Чорн., Визвол. земля, 1959, 32); // Пестити, легко проводячи долонею. Раптом згадав [Доря] свої іменини і легку руку, що так ніжно гладила його по голівці, — і знову тихо заплакав (Коцюб., II, 1955, 382); Мить гладить [Юлдаш] оксамитну шию коня, а він тикається м’якими губами хлопцеві в руку й тихенько ірже (Донч., І, 1956, 144); * Образно. Ранковий промінь гладить скроні, тремтить на віях, на щоці… (Сос., Близька далина, 1960, 101).
◊ Гла́дити за ше́рстю — робити або говорити кому-небудь приємне; догоджати. — Я тобі скажу по правді, Параско, сердься — не сердься, — коли ти одного будеш гладить за шерстю, а другого проти шерсті, коли одному все, а другому — нічого, так воно завжди буде (Мирний, IV, 1955, 104); Гла́дити [по голові́ (по голі́вці і т. ін.)] кого — поблажливо ставитись до чиїх-небудь вчинків; хвалити, потурати. [Кіндрат Антонович:] Ревнувала ти мене, а я тебе за те не гладив по головці (Кроп., II, 1958, 248); Щодня її приятельки за6ігали доводити, що люди гомонять, — кого судять, кого гладять… (Мирний, IV, 1955, 62); Гла́дити про́ти ше́рсті — робити або говорити кому-небудь неприємне. [Микита:] Такий вже тихоня [Семен]: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе (Кроп., І, 1958, 74).
2. розм. Те саме, що прасува́ти. Сама Леміщиха, люблячи без міри і без тями свою невісточку, часом служила їй, як наймичка: гладила сукні, спідниці (Н.-Лев., 1, 1956, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 78.