ГА-ГА́, ГА-ГА-ГА́, виг.

1. Уживається для вираження жалю, задоволення і т. ін. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем, — Микитиним? — Га-га! Микита давно помер (Коцюб., II, 1955, 278); У хату вскочив Матня. — Га-га, братця! Є! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою (Мирний, II, 1954, 165).

2. Звуконаслідування, що відтворює сміх. — А що, догнав, москальчук? Догнав, різник? га-га-га! — сичився [нісся] регіт по всій улиці… (Мирний, IV, 1955, 81); — Га-га-га, — гримлять збори, і тільки не сміються Степан та Мирон (Стельмах, II, 1962, 18).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 9.