ГАЙДУ́К, а́, ч., іст.

1. У XV-XIX ст. у південних слов’ян — повстанець-партизан, що боровся проти турецького панування. Перекладаючи і публікуючи народні пісні болгарських гайдуків, він [І. Франко] познайомив українську громадськість з боротьбою болгарського народу за своє визволення (Мист., 5, 1956, 31); Він [хевсур] показав нам, із кілочка знявши, Своє національне убрання.., подібне в чомусь І до гуцульської святої ноші,.. А може і до сербського одіння, В якім ото ходили гайдуки. Брати опришків наших… (Рильський, Сад.., 1955, 124).

2. Солдат придворної охорони. Ой, крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки (Укр.. думи.., 1955, 16); Два княжі гайдуки, озброєні з голови до п’ят, вели його [Богуна] на залізнім поводі (Кач., II, 1958, 410).

3. Виїзний лакей, слуга в багатому поміщицькому домі; слуга. Бачу: пишні похорони. Духовенство, цугом коні, Свічі, півчі у киреях, Гайдуки стирчать в лівреях (Щог., Поезії, 1958, 178); Карету підкидало на горбках. Фурман підганяв бистрих коней батогом. Гайдук куняв на коалах (Рибак, Помилка.., 1956, 177).

4. Народний танець. Ударила б гайдука, Та боюся мужика (Чуб., V, 1874, 576); На прогалинах вигравали скрипиці і сопілки, торохтів бубон, і козацтво, ударивши лихом об землю, садило гайдука і вибивало тропака (Стор., І, 1957, 398).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 16.

Гайдук, ка, м. Высокорослый служитель; солдатъ надворной стражи. Ой вивійти, отамани, панськії гайдуки. Н. п. Ой крикнув царь на свої гайдуки: «Возьміть Байду добре в руки!» Гол. І. 2.

2) Особаго рода танецъ.

3) Гайдука садити, ударити. Танцевать въ присядку. ударила б гайдука, та боюся мужика. Чуб. V. 687. Еней, матню в кулак прибравши, і «не до соли» примовлявши, садив крутенько гайдука. Котл. Ен. І. 20.

4) Ніс гайдука скаче. Выраженіе для указанія чьего-нибудь страшнаго аппетита, усиленной работы челюстями. Лупить (= Їсть), аж ніс гайдука скаче, — танцює. Ном. № 12206. Ум. Гайдучок. Чуб. V. 1075. Ув. Гайдучище. Чуб. V. 686.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 265.

гайду́к —

1) у південних слов’ян XIV—XIXст. — вояк-піхотинець (слово пішло з угорської мови), учасник збройної боротьби протитурецького панування; народний захисник, визволитель;

2) спочат­ку надвірний козак у панському дворі; згодом — взагалі слуга в ба­гатому поміщицькому домі. Ой ви, війти, отамани, панськії гайдуки (пісня); Гайдуки стирчать в лівреях (Я. Щоголев); 3) солдат придвор­ної охорони. Ой, крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки (дума); 4) старовинний укра­їнський народний танець; у сполу­ченні: гайдука́ сади́ти (ударя́ти) — танцювати навприсядки. Ударила б гайдука, Та боюся мужика! (П. Чубинський); Еней, матню в кулак прибравши І не до соли примов­лявши, Садив крутенько гайдука (І. Котляревський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 127128.