ГА́ДИНА, и, ж.
1. розм. Те саме, що гад 1. Ключник відскочив, немов укушений гадиною (Фр., VI, 1951, 171); Коли гадина кусається — її вбивають! (Кач., Вибр., 1953, 77); * Образно. Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір’я (Л. Укр., 1,1951, 167); * У порівн. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітав (Шевч., II, 1953, 185).
2. перен., зневажл. Те саме, що гад 2. — Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати (Шевч., II, 1953, 51); Я в двері, а вона [панночка] за мною в сад: "Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!" (Вовчок, 1, 1955, 109); — От гадина! — вимовив Третяк. — А я йому так довіряв. Хто ж його взнає — людина як людина! (Донч., І, 1956, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 10.