ВІ́ШАЛЬНИК, а, ч. 1. зневажл. Той, хто здійснює репресії, вішав людей. Коли угорські окупанти загарбали Закарпаття, Хорті знав, кого послати туди вішальником (Скл., Карпати, II, 1954, 33).

2. Той, хто повісився або страчений через повішення. — Коли ви вивезли матір за царину.. та й покинули на великому тракту на розпутті, де ховають вішальників та шибеників, то я й покину вас (Н.-Лев., II, 1956, 24); І присипали його [Семена] тіло землею в Найпоганішому місці, ніби навмисно хотіли, щоб і померті він був один. Бо вже таке право для вішальників (Ірчан, II, 1958, 314).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 692.

Вішальник, ка, м. Висѣльникъ; повѣсившійся, удавленникъ. Ном. № 3799.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 243.

ві́шальник (ж. ві́шальниця) — той, хто повісився або страчений через повішення; із темою само­губства пов’язано чимало повір’їв: місце, де хтось повісився, вважа­лося нечистим, нечистою була й могила вішальника (його ховали здебільшого на межі полів і проби­вали груди осиковим кілком); у ха­ті, де хтось повісився, намагалися не жити більше; разом з тим мо­тузка, на якій хтось повісився, вва­жається магічною, приносить ус­піх, удачу, користь.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 102.