ВІ́ЧЕ, а, с. 1. У давній Русі — народні збори, що були вищим органом влади в деяких містах. Він [князь] не міг силою примусити населення йти на війну і.. цілком залежав од віча (Іст. СРСР, І, 1956, 55); Михайло привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд (Скл., Святослав, 1959, 444).

2. зах., заст. Масові збори населення; мітинг. А у Стрию славнім місті Там русинів більш як двісті зібралося на віче (Фр., X, 1954, 128); Молоденька ся партія хлопська скликувала віча по Мазурщині і радила про справи мужицькі (Стеф., II, 1953, 56); У 80-х і 90-х роках селянські віча [в Галичині] подекуди набирали характеру загальнонародного протесту проти соціального поневолення (Іст. укр. літ., І, 1954, 500).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 691.

Віче, ча, с. Вѣче, общественное собраніе; въ Галиціи митингъ, народное собраніе.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 243.

ві́че —

1) у Київській Русі — рада старійшин, яка часто збиралася й мала в своїх руках фактичну владу, а князь був лише виконавцем; тре­тій складник державної влади (ін­ші два — князь та боярська рада); також громадські збори, що були вищим органом влади в деяких містах;

2) у Галичині (до 1939 р.) — народні збори, сход.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 102.