ВІТЧИ́М, а, ч. Чоловік, що стає батьком дітей своєї дружини, яка має їх від попереднього одруження; нерідний батько. Вітчими йшли, тесті-скуп’яги, Зяті і свояки-мотяги (Котл., І, 1952, 128); Він бачив, що Любочка добре ставиться, може, навіть любить свого вітчима (Собко, Справа.., 1959, 157).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 690.

Вітчим, ма, м. Отчимъ. Лихий вітчим козаченька молодого лає. Макс. (1849). 2.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 242.

вітчи́м — чоловік, що стає бать­ком дітей своєї дружини, яка має їх від попереднього одруження; нерідний батько; з огляду на часом складні стосунки нерідного батька з нерідними дітьми народ зістав­ляє вітчима з мачухою, нерідною матір’ю: «У вітчима чорт межи очима, а в мачухи два»; з огляду на проблеми виховання нерідних ді­тей: «Казав вітчим, як мене не будеш слухать, то будеш нічим»; жартують: «Мати нерідна, батько вітчим, а я хто його знає й чий». Лихий вітчим козаченька молодого лає (М. Максимович); Вітчими йшли, купці-скуп’яги, зяті і свояки-мотяги… (І. Котляревський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 101.