ВІТА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., до кого, з ким і без додатка. Висловлювати, виражати жестом вітання під час зустрічі; здоровкатися. Катря прощалася так само, як віталась… (Вовчок, І, 1955, 257); — В тебе, Павлусю, гостя! — крикнула здивована дядина й кинулась вітатись з Настусею (Н.-Лев., IV, 1956, 236); Всі присутні були між собою добре знайомі: віталися один до одного (Смолич, Розм. з чит., 1953, 181).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 687.

віта́тися — при зустрічі виявляти взаємну прихильність, бажати здо­ров’я і всілякого добра; Володи­мир Мономах у «Поученні дітям» радив: «Чоловіка не минайте, не привітавши, добре слово йому дай­те»; здавна народ вірить, що нехту­вання «добрим словом» принесе винному небесну кару; Є. Онацький наводить такі діалогічні ві­тальні формули, усталені в народі, коли людина заходить у хату: «Сла­ва Богові (або Ісусу Христу!) — Навіки слава!»; «Помагай вам, Бо­же! — Дай Боже здоров’я!»; «Як ся маєте? — Гаразд, поки здорові, хвалити Бога (Господа)»; «Гості до вас — Гості? Бог заплатить за слово добре. Що там доброго чува­ти? — Богу дякувати, гаразд. Сло­во ваше більше»; коли хтось захо­див у хату під час обіду, господар припрошував: «Час до обіду, час. Просимо сідати», а гість відпові­дав: «Поживайте здорові!»; далі був діалогічний вислів: «Просимо до обіду! — Боже благослови!»; несподіваний гість у хату при обіді також говорив: «Хліб-сіль!» або «Хліб та сіль!», а господар, при­прошуючи до столу, казав: «Чим багаті, тим і раді» або «Чим хата багата, тим і рада» чи «Що хата має, тим і приймає!»; коли віталися з людиною, яка виконує якусь робо­ту, виголошувалася така діалогічна формула: «Бог у поміч! — Дай Боже й вам!» або «Боже помогай! — Дай Боже! Дякувати за слово добре!».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 100.