ВІ́СТРЯ, я, с. 1. Тонкий, загострений або звужений кінець якогось предмета. Всі колючі гілки, здавться, умисне спрямувались своїми вістрями Серьожці межи очі (Гончар, II, 1954, 35); До темного захмареного неба знеслось розпечене вістря ракети (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 186).
2. Гостра, різальна сторона якого-небудь знаряддя; лезо. Кожний обзирає обух, пальцем пробує, чи гостре вістря (Фр., IV, 1950, 193); Трохим Іванович узяв її [стамеску] в руки, з цікавістю розглядав сталь, пробував вістря кінчика, відточеного, мов бритва (Шиян, Гроза.., 1956, 173).
3. перен. Найістотніша частина чогось, спрямована на боротьбу з чим-небудь. Вістря сатири своїх п’єс Квітка-Основ’яненко спрямовував проти зловживань і продажності повітового чиновництва (Іст. укр. літ., І, 1954, 171); Всім своїм вістрям поема [Т. Шевченка] "Неофіти" спрямована проти царського самодержавства (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 463).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 685.