ВІСЛЮ́К, а́, ч. 1. Те саме, що осе́л 1. Сіра стіна. Розчепіривши негнучкі ноги, стоїть під нею віслюк (Коцюб., II, 1955, 406); На правому березі Босфору — чудовий асфальтований шлях. Ним мчать сучасні лімузини, старенькі автобуси, поважно стукають рисаки та віслюки (Знання.., 8, 1966, 16).

2. лайл. Про нерозумну, вперту людину. Так і свердлить йому вуха тріскучий голос боса: "Колінз, ви нездара, віслюк" (Рибак, Час.., 1960, 862); // Про людину, що сліпо підкоряється й служить комусь. Тепер ще ось греки, ці нещасні віслюки Антанти… Чого їх принесло сюди? (Гончар, Таврія.., 1957, 299).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 684.

Віслюк, ка, м. Оселъ. Як віслюк хвицкне, в полицію не йти. Ном. № 4133.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 241.

віслю́к = осе́л — свійська робоча тварина родини конячих; символ нерозумності, впертості, тому вживається як лайливе слово (ка­жуть: «Осел ослом, хоч і золото на собі має»); символізує відсутність гідності («Дай ослові вівса, а його до будяків тягне», «І з великого ос­ла не буде слона», «Осел вино но­сить, а воду п’є»). Осел хоч багато подорожував, та все додому ослом вертав (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 100.