ВІРЛИ́ЦЯ, і, ж., розм., рідко. Те саме, що орли́ця. Давала тінь йому вірлиця, Лизав криваві рани вовк (Граб., І, 1959, 259); * Образно. — А знаєш, брате: Мелашка, ота "вірлиця-дівчина", як ти кажеш, і є моя дружина… (Ле, Хмельницький, І, 1957, 79).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 680.