ВІНШУВА́ННЯ, я, с., рідко. Те саме, що поздоро́влення; вітання. Віншування Миколи Тарновського почалося сердечною промовою Юрія Смолича (Літ. Укр., 8.I 1965, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 678.

Віншування, ня, с. Поздравленіе.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 239.

віншува́ння — урочисте поздоровлення, вітання; народна твор­чість багата на вітальні формули-вислови: «Віншую вас цим Новим роком», «Здорові будьте!», «Здоро­венькі будьмо та себе не гудьмо!», «Скільки літ, скільки зим [мину­ло]!», «Хліб-сіль!», «Добрий вечір добрим людям!»; серед них багато жартівливих, іронічних, каламбур­них: «Здрастуй хоч такий, коли кращого немає!», «— День добрий! — День добрий, з ким добрий, а з вами не порадна година!», «Він­шую, віншую, бо пироги чую»; на Гуцульщині — весільний обряд, що йшов услід вінкобран, тобто передавання молодому вінка, спле­теного в молодої, після того як мо­лодому вже була пришита «квітка» до кресані, а молода отримала свій вінок; обряд символізував кінець парубоцтва.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 98.