Про УКРЛІТ.ORG

вінчання

ВІНЧА́ННЯ, я, с. Здійснення шлюбного церковного обряду. В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора.., весела й щаслива (Н.-Лев., II, 1956,181); [Шумейко:] А пам’ятаєте, як я у вас за боярина був та попові не додав карбованця за вінчання? (Мик., І, 1957, 507).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 678.

вінча́ння = повінча́ння — одру­ження за церковним (іноді — нецерковним) обрядом; обвінча́ння, тобто накладання вінців на голови новоженців у церкві як освячення шлюбу; ритуал увібрав у себе і де­які народні звичаї (зв’язування рук, обмін обручками); обряд з’явився значно пізніше від стародавнього весільного обряду; народ тради­ційно вірить, що без весільного ритуалу саме вінчання не дає пра­ва молодим на співжиття; з він­чанням пов’язано багато різних повір’їв (пор. у пісні: «А на третє поле став кінь спотикаться: верні­мося, дівчино, не будем вінчать­ся»); вважають, хто з молодих пер­ший переступить церковний поріг або першим стане на килимок чи на рушник перед аналоєм, той бу­де головою в домашньому житті; під час вінчання священик зв’язує руки молодим хусткою, яку клала на аналой старша дружка; зв’язу­вання рук — символ шлюбної лю­бові та нерозривності шлюбу; роз­в’язуючи руки, священик прока­зує: «Те, що Бог злучив, нехай чоловік не розлучає!»; в Україні батько-мати на вінчання не хо­дять, благословляють молодих до­ма і передають їм той образ, яким поблагословили; чекають повер­нення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому; звичай обси­пання дохристиянський (ознака задобрювання домашніх богів); та­кож гадають, чи молоді житимуть разом до смерті: вирубують два ло­зові прути, виходять з прутами на­двір і кидають їх через хату — як­що прути впадуть один біля одно­го, то молода не буде вдовою і буде жити з чоловіком довго і в злагоді.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 97-98.

вгору