ВІНЧА́ННЯ, я, с. Здійснення шлюбного церковного обряду. В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора.., весела й щаслива (Н.-Лев., II, 1956,181); [Шумейко:] А пам’ятаєте, як я у вас за боярина був та попові не додав карбованця за вінчання? (Мик., І, 1957, 507).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 678.
вінча́ння = повінча́ння — одруження за церковним (іноді — нецерковним) обрядом; обвінча́ння, тобто накладання вінців на голови новоженців у церкві як освячення шлюбу; ритуал увібрав у себе і деякі народні звичаї (зв’язування рук, обмін обручками); обряд з’явився значно пізніше від стародавнього весільного обряду; народ традиційно вірить, що без весільного ритуалу саме вінчання не дає права молодим на співжиття; з вінчанням пов’язано багато різних повір’їв (пор. у пісні: «А на третє поле став кінь спотикаться: вернімося, дівчино, не будем вінчаться»); вважають, хто з молодих перший переступить церковний поріг або першим стане на килимок чи на рушник перед аналоєм, той буде головою в домашньому житті; під час вінчання священик зв’язує руки молодим хусткою, яку клала на аналой старша дружка; зв’язування рук — символ шлюбної любові та нерозривності шлюбу; розв’язуючи руки, священик проказує: «Те, що Бог злучив, нехай чоловік не розлучає!»; в Україні батько-мати на вінчання не ходять, благословляють молодих дома і передають їм той образ, яким поблагословили; чекають повернення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому; звичай обсипання дохристиянський (ознака задобрювання домашніх богів); також гадають, чи молоді житимуть разом до смерті: вирубують два лозові прути, виходять з прутами надвір і кидають їх через хату — якщо прути впадуть один біля одного, то молода не буде вдовою і буде жити з чоловіком довго і в злагоді.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 97-98.