ВІ́ЛЬХА, и, ж. Листяне вологолюбне дерево або кущ родини березових. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світлом (Н.-Лев., III, 1956, 342); В понижених місцях балок росте окремими групами чорна, або клейка, вільха (Парк Олександрія.., 1949, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 675.

Вільха, хи, ж. Ольха. Betula almus. Сіла, пала галка на зеленій вільсі: не хилися, вільхо, бо й так мені гірко. Мет. 251. Ум. Вільшка. Волч. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 238.

ві́льха — листяне вологолюбне дерево або кущ родини березових; має червоний сік, що, за леген­дою, — кров диявола (чорта), який створив вовка і не міг його оживи­ти, а коли сказав йому Божу фор­мулу «Встань, вовче, і з’їж дідче», той схопився і відкусив чортові п’яту, який зідрався з переляку на вільху; кров полилася на дерево, і відтоді воно має червоний сік, а чорт став безп’ятим; в українській пісен­ній творчості — символ суму: «Сіла, пала голка на зеленій вільсі: Не хи­лися, вільхо, бо й так мені гірко».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 96.