ВІЗНИ́К, а́, ч. 1. Людина, яка править кінним екіпажем, найчастіше найманим; фурман. Він [жандарм] казав візникові стати супроти війтової хати (Фр., II, 1950, 35); Хлопець-візник, що служить у Садовських, приніс своїй господині величезного букета (Л. Укр., V, 1956, 385); Візник шалено поганяв коня… (Рильський, III, 1956, 295).
2. Найманий кінний екіпаж. Стукають по бруку колеса візника (Донч., І, 1956, 504).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 668.