ВІЗАНТІ́ЙЦІ, ів, мн. (одн. візанті́єць, і́йця, ч.; візанті́йка, и, ж.). Населення Візантії. У Феофілакта (VIІ ст.) є згадка про трьох слов’янських гуслярів, взятих у полон візантійцями (Нариси стар. іст. УРСР. 1957, 348); — Коли дев’ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його [Святослава] біля Дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихід у битві (Довж., І, 1958, 294).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 667.