ВІ́ДРУХ, у, ч., рідко. 1. Те саме, що рефле́кс. Ота пімста над нещасною рибою була якимсь несвідомим відрухом його глибоко потрясеного організму (Фр., III, 1950, 14); Мені вже починає подобатися цей відрух огиди в Казимира, що і є найкращим доказом його моральної чистоти (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 16).

2. Те саме, що рух (перев. від себе) (про руку, ногу і т. ін.). Останнім відрухом відірвав руки від грудей (Фр., II, 1950, 355); Хвала тобі [дівчинко] за все.. За відрухи легкі, як лебедине пір’я (Рильський, Поеми, 1957, 245).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 633.