ВІДРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док. 1. перех. Рубаючи, відокремлювати частину від цілого. [Елеазар:] Та ворог злий поранив руку, мені правицю відрубав! (Л. Укр., II, 1951, 144); Трохи згодом ми відрубали гілку (Мур., Бук. повість, 1959, 286).
◊ Дава́ти го́лову (ру́ку) відруба́ти — те саме, що Го́лову (ру́ку) дава́ти на відрі́з (див. відрі́з). [Петро:] Даю голову одрубати, що він не дурно топчеться (Мирний, V, 1955, 159); Як (немо́в і т. ін.) відруба́в (відруба́ло) — про раптове припинення чого-небудь. І зразу — як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх чотирьох струн, замовкла (Мирний, III, 1954, 202); Перший [голос] змовк на півслові, як одрубав (Вас., Незібр. тв., 1941, 65).
2. перех. і неперех., перен., розм. Коротко й різко відповідати. — Піду, — рішуче відрубує Тамара (Хижняк, Тамара, 1959, 64); — Нехай вам гладить сукні, хто схоче, а я не буду, — одрубала Василина (Н.-Лев., II, 1956, 71); — Нічого цікавого в цьому немає, — відрубав Арсен (Дмит., Розлука, 1957, 155); // Говорити чітко, виразно, відокремлюючи слова. — Де він живе? — грізно одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка (Мирний, II, 1954, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 633.