ВІДПОКУ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок. і док., перех. і неперех., зах. Те саме, що споку́тувати. [Рябина:] Що я завинив, то мушу відпокутувати (Фр., IX, 1952, 415); Вони вбили, най же відпокутують (Стеф., І, 1949, 184); Вона вже відпокутувала своє (Вільде, Винен.., 1959, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 621.

Відпокутувати, тую, єш, гл. Искупить покаяніемъ. Маруся…. подалась у черниці, щоб свій гріх одпокутувати. Г. Барв. 455.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 224.