ВІДПИРА́ТИСЯ 1, а́юся, а́єшся, недок., ВІДПЕ́РТИСЯ, відіпру́ся, відіпре́шся, док. 1. розм., рідко. Те саме, що відмика́тися 1. [Сестра Мархва:] Іч, як замок заржавів.. Певно років з десять буде, як відпирався (Мирний, V, 1955, 108).
2. розм. Відмагатися, відмовлятися визнати свою вину тощо, не признаватися в чомусь. — Відпирайся, мій синоньку, Що коника та не маіш (Чуб., V, 1874, 947); Владко також не думав відпиратись від вини (Фр., VI, 1951, 189); Як не відмовчувалася і не відпиралася Ганна, все ж нарешті зрозуміла, що нічого їй не допоможе (Коз., Сальвія, 1959, 66).
3. діал. Відбиватися, оборонятися. А коли й там, на Україні, на нас нападуть вони й відпертися не вистачатиме в нас сили, тоді… тоді підемо на Путивль, у Московію (Ле, Україна, 1940, 172).
ВІДПИРА́ТИСЯ2, а́ється, недок., ВІДІПРА́ТИСЯ, відпере́ться; мин. ч. відіпра́вся, лася, лося; док. Ставати чистим унаслідок прання; // Зникати після прання (про бруд, плями тощо). У щось таке рушник уробили, що й не відіпралося (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 618.