ВІДЛЮ́ДОК, дка, ч. Те саме, що відлю́дник 1. Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити, що з мене нема користі ні людям ні собі (Л. Укр., V, 1956, 67); У школі Мурга був відлюдком, егоїстом (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 604.