ВІДЛУ́НОК, нку, ч. Відбитий звук, що лине з відстані; відзвук, луна. Вітер з моря ніс відлунки гарматних ударів (Смолич, Світанок.., 1955, 558); * Образно. І я його [рушник], мов долю, простелив, Мов юності далекої відлунок (Мал., Полудень.., 1960, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 602.