ВІДЛУ́ННЯ, я, с., поет. 1. Відбиті звуки, що долинають здалека, з відстані; луна. І чути — лине дзвін підків. Відлуння бою, пісню дальню (Ус., Шість, 1940, 8); Урочистими співами [щедрівники] так розгойдали село, що воно й досі не вгамувалося, плеще тихим відлунням щедрівок (Цюпа, Грози.., 1961, 18).

2. перен. Відгомін якоїсь події, слави серед людей; відгук. Відлуння слави і неслави Він [поет] чув у звуках кобзарів (Рильський, 300 літ, 1954, 24).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 602.