ВІДКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДКАЗА́ТИ, ажу́, а́жеш, док. 1. Говорити у відповідь, відповідати на чиїсь слова, запитання і т. ін. — Що тобі, сину? — питаю. — Тітко мої любі та милі, —відказує [Гнат], — як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марно погибати… (Коцюб., І, 1955, 51); — Мій синку, — всміхнувшись, відказує татко, — а сімнадцятім році я був немовлятком (Забіла, Малим.., 1958, 4); — Звідки ти? чия ти? — Я сирота, — одказала Галя (Вовчок, І, 1955, 325); — А на фронтах воно як там? — спитав [орач] чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер (Головко, II, 1957, 12); // Відповідати на запитання письмово, листовно. Буду одказувати на Ваші питання: 1. Нема тепер у Полтаві назви Мазурівка і про неї ніхто з моїх знайомих не знає (Мирний, V, 1955, 407).
2. розм. Заповідати комусь що-небудь перед смертю, залишати в спадок. — Вмираю, діти, — сказав він.. Хату я одказую на обидвох синів навпіл (Козл., Опов. І. Клена, 1950, 11); Оскільки в Цезаря не було дітей, він усиновив Октавіана і відказав йому більшу частину свого величезного багатства (1ст. стар. світу, 1957, 181).
3. діал. Відмовляти. — Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, — та й устала навколішки, і цілує його руки (Кв.-Осн., II, 1956, 347).
4. розм. Те саме, що відмовля́ти 4. Відказав мотор; // Переставати діяти (про органи чуття, кінцівки і т. ін.). — Літають високо? — серйозно запитав Льонька. — Не помітив я, — до хмар ясно бачив, а там очі одказали (Кучер, Пов. і опов., 1949, 244).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 588.