ВІДЖИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДЖИ́ТИ, иву́, иве́ш; мин. ч. віджи́в, жила́, ло́; мн. віджили́; док. 1. Закінчувати своє життя, існування; відмирати. Старе одживає, нове — народжується (Вишня, II, 1956, 143).
Віджива́ти (віджи́ти) своє́ (свій вік і т. ін.) — наближатися до кінця свого життя, існування. Вона віджила своє, тепер скніє та возиться з ліками (Л. Укр., III, 1952, 530); Після того як молоді дерева почнуть плодоносити, старі, коли вони відживуть свій вік, внкорчовують (Колг. Укр., 2, 1957, 31).
2. Ставати знову живим; оживати. Коли пригріло весняне сонце і дерева почали відживати,.. знайшлося немало охочих до березового соку (Коз., Сальвія, 1959, 196); Оперований хворий знову віджив.
3. перен. Виникати, з’являтися знову (про почуття, думки тощо); відроджуватися. При вільнішій годині і минуле горе в серці відживає (Фр., І, 1955, 130); Чую — одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії (Вас., II, 1959, 272); Давно пережиті дні й події зачали відживати, набирати давніх красок [барв] і життя, ясніли давнім промінням (Кобр., Вибр., 1954, 3).
4. перен. Ставати знову бадьорим, жвавим, життєрадісним. Чую, як мій дух росте на силі, як він відживає (Мак.,Вибр., 1954, 361); Між товариством став він скоро обживати, став виявляти здібності до вчення, осмілів (Вас., І, 1959, 158); Віджили старі сивоусі діди. Загомоніли, заворушилися. І теж кинули шапки вгору (Тулуб, Людолови, І, 1957, 478); // Повертатися до нормального фізичного стану. За три дні спочинку.. тіло [Григорія] почало відживати (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 151); —Віджив я при тобі, дитино моя! — каже. — І тілом, і духом віджив (Фр., III, 1950, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 583.