ВІДЕ́РКО, а, с. Зменш. до відро́ 1. От я ж таки любив тягнути горілочку,.. так що хоч відерко умий, то не зостанеться ні краплі (Кв.-Осн., II, 1956, 113); На причілку вхопив [Юрко] вудку, відерко з черв’яками і лише залопотів підошвами (Чорн., Красиві люди, 1961, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 582.