ВІДДА́НИЦЯ, і, ж., розм. Дівчина шлюбного віку; дівчина на порі. П’ять літ — як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина з десятилітньої дитини стає відданицею (Свидн., Люборацькі, 1955, 93); Сусанна, багата відданиця, молоденька і роду чесного — за ним пішла (Л. Укр., III, 1952, 139); Що не кажіть: "дівка" росте в мене! Треба батькові посаг для відданиці старати, аякже! (Вільде, Винен.., 1959, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 578.