ВІДГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДГУКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. 1. Гукаючи, відповідати кому-небудь. — Прощавай! — відгукує, — ех, шкода, нема вчителя! (Коцюб., І, 1955, 301); Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги: — Грицьку! поклонись матері… (Мирний, II, 1954, 300).

2. Те саме, що відлу́нювати. Напружує [Мирон] свою уяву, щоб зміркувати, що таке в селі могло б видавати подібний голос і викрикати подібні слова, які б відгукував ліс (Фр., IV, 1950, 332); Гунява луна.. дерев’яними словами одгукувала з усіх боків чужі слова, перекривляла, реготалася (Вас., II, 1959, 64).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 573.

Відгукувати, кую, єш, сов. в. відгукати, каю, єш, гл.

1) Выкликать, выкликать. Куди се ти так забрався, що ледве-не ледве відгукав тебе. Кіев. г.

2) Звать обмершее дитя съ цѣлью привести его въ чувство. Мил. 19.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 210.