ВІДГРІБА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДГРЕБТИ́, бу́, бе́ш; мин. ч. відгрі́б, гребла́, ло́; мн. відгребли́; док., перех. 1. Відкидати, відсувати що-небудь лопатою, граблями, руками й т. ін. Вуси лізли йому в рот.. Він одгрібав їх пальцями (Н.-Лев., IV, 1956, 51); Матроси, зрозумівши, чого він хоче, починають обгрібати гільзи в куток (Кучер, Чорноморці, 1956, 525); Не взявся [Павлусь] й за лопату, щоб одгребти сніг од порога (Стор., І, 1957, 57); [Михайлов:] Тунель низький — щоб землю відгребти, пересуватись можна тільки плазом (Голов., Драми, 1958, 263).

2. рідко. Те саме, що вигріба́ти. Які руки загрібали, щоб і ті відгрібали (Чуб., І, 1872, 99); Одгребла [Христя] руками шматок льодини і пошпурила (Мирний, III, 1954, 396).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 573.

Відгрібати, ба́ю, єш, сов. в. відгребти, гребу, беш, гл.

1) Отгребать, отгресть. Які руки загрібали, щоб ті і відгрібали. Чуб. І. 99.

2) Отбрасывать, отбросить, отталкивать, оттолкнуть (ногою, рукою). Літом одгрібають ногами, а взімі брали б руками. Ном. № 559.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 209.