ВІДГАНЯ́ТИ, яю, яєш, рідко ВІДГО́НИТИ, ню, ниш, недок., ВІДІГНА́ТИ, віджену́, жене́ш; мин. ч. відігна́в, гна́ла, ло; док., перех. 1. Силою або погрозою змушувати когось віддалитися від кого-, чого-небудь. Од каюка [перевізник] всіх одганяє (Котл., І, 1952, 131); Вискочило із-за кущів [щеня].. Вдарилась Настя об поли. — Жучок! — кинулася вона його одгонити (Вас., І, 1959, 222); Вже й стріли всі вийшли, нічим було відганяти татар (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 484); Вибігли за село, якісь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одігнали (Коцюб., II, 1955, 80); — Вовків недавно відігнали собаки, — жаліється пастух (Донч., І, 1956, 112); // Переміщати, захопивши що-небудь своєю течією, рухом (про воду, вітер і т. ін.). — Не дощем, видно, той човен одігнало, бо догори дном плаває, — каже, вертаючись, Карпо (Мирний, І, 1954, 312).
2. перен. Намагатися позбутися чого-небудь (про думки, спогади тощо). Стадницький одганяє від себе видіння минувшини, люто б’є ногами коня і повертає на шлях (Стельмах, Хліб.., 1959, 51); Удовенко відганяє від себе осоружний страх (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 35); Коли йому молодиці радили, щоб ще раз женився, він тілько рукою махав, немов хотів зовсім відігнати від себе сю думку (Фр., II, 1950, 204); // Позбавляти чого-небудь. Ранній вітер, тихий і свіжий,.. одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки (Н.-Лев., І, 1956, 187); Зайнявся ранок; кроками своїми Від мене сон легкий він відігнав (Рильськиіі, Братерство, 1950, 62).
3. Гнати куди-небудь (про тварин). — Мотре!.. видій корову та оджени вівці до череди (Н.-Лев., II, 1956, 282); — Закидай пшоно, а я піду оджену волів до воловика (Л. Янов., І, 1959, 426).
4. спец. Добувати що-небудь шляхом перегонки. Відігнати скипидар із смоли.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 569.