ВІДВІЧА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ВІДВІ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДВІ́ТИТИ, і́чу, і́тиш, док., заст. 1. Відповідати (в 1 знач.). Одвічай мені, мій Орле, Каже йому мати: Із якої сторони я Буду сина ждати? (Щог., Поезії, 1958, 70); — Пан теє знають, — відвітував війт, — як перемінити, що й перемінити (Свидн., Люборацькі, 1955, 47); Де каганчик світить — Відтіль буде милий твій… Під віконечком постій — Слухай, хто одвітить… (Бор., Тв., 1957, 61); Не зразу земляк мій одвітив, Подумав чимало таки (Дор., Серед степу.., 1952, 99).

2. Відповідати (в 5 знач.). — Дай нам спокійно віку дожити й не доведи нас відвічати за неї [Марусю] на тім світі! (Кв.-Осн., II, 1956, 63); Смійся-смійся, а за смішки плачем одвітиш (Номис, 1864, № 12662).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 565.

Відвічати, ча́ю, єш, сов. в. відвітити, чу, тиш, гл.

1) Отвѣчать, отвѣтить. Вовк… питає його: «Чого ти тут ходиш?» — Сірко одвіча. Рудч. Ск. І. 11.

2) Отвѣчать, нести на себѣ отвѣтственность, отвѣтить. Смійся, смійся, а за смішки плачем одвітиш. Ном. № 12662. Гуляй, душа, у роскоші, — відвічаю. Ном. № 12503. Він одвічає, а той остається у боці. Зміев. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 207.