ВІВЧА́Р, я́, ч. 1. Той, хто доглядає овець; овечий пастух, чабан. Був на селі Вівчар Тарас; Він панових овечок пас (Гл., Вибр., 1957, 78); Ой, по горі, по горі Гонять вівці вівчарі (Нех., Під.. зорею, 1950, 199).

2. Той, хто займається вівчарством.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 551.

вівча́р (зменшено-пестливе — вівча́рик) = чаба́н (зменшено-пест­ливе — чабане́ць) — пастух овець; опоетизований у народній творчо­сті; як правило, сопілкар, а в го­рах — гравець на трембіті. Сопілка вівчареві втіха (М. Номис); Роз­пустив вівчар вівці та по крутій гірці (А. Метлинський); Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі (Т. Шевчен­ко); Був собі чабанець (І. Манжура).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 91.