ВІВЦЯ́, і́, ж. 1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м’ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Укр.. присл.., 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Н.-Лев., III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоол., 1957, 183);

* У порівн. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли… (Л. Укр., III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 54).

2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину. Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (Номис, 1864, № 4367); — Куди ти, вівце дурна! — коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку, що він читає (Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий повернувся до сходу. — Ей, ви! Вівці! — гаркнув він. — Я що сказав? Швидко в два ряди! (Багмут, Опов., 1959, 21).

◊ Заблу́кана (заблу́дла) вівця́ — про людину, що порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (Кол., Терен.., 1959, 106).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 550.

Вівця, ці, ж.

1) Овца. Хто стається вівцею, того вовк ззість. Ном. № 3841. Вівцю стрижуть, а друга дивиться. Ном. № 3904.

2) мн. Родъ дѣтской игры. Ив. 59. Ум. Овечка, овеченька, овечечка. Женуть вола із діброви, овеченьки з поля. Мил. 115.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 203.

вівця́ (зменшено-пестливі — ове́чка, ове́ченька, ове́чечка) —

1) не­велика свійська тварина, яка дає вовну (пор. загадку: «Ходить по го­роду кожух та свитина»), м’ясо, молоко; народний символ невин­ності, покірності; у переносному значенні — зневажливо, іроніч­но — про надто покірну, лякливу людину; символ безоборонності, безсилості, боязності, тому засте­рігають: «Хто стається вівцею, того вовк з’їсть»; символізує також раб­ську покірність («Вівцю стрижуть, а друга дивиться»), нерозумність («Дурна вівця», «І від гарного отця родиться дурна вівця»), слухня­ність («Вівця — Божа худоба, а ко­за — дідча», «За одною вівцею все стадо біжить»). Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (прислів’я); Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (при­казка); Хто стається вівцею, того вовк з’їсть (М. Номис); Біда вів­цям, де вовк пастушить (при­слів’я); Ой зелена полонина, зелена, зелена, Я б на ній вівці не пас, коби не Олена (коломийка); Як овечка, не скаже ні словечка (М. Номис); Женуть воли із діброви, овеченьки з поля (В. Милорадович);

2) Бо́жі (Ада́мові, Петро́ві) ві́вці — літнє мерехтіння повітря; явище буває у спекотний сонячний день, коли здається, що земля зійшлася з не­бом і на мерехтливому горизонті ніби табун туманних овечок одна за одною біжить; кажуть про таке мерехтіння: «Петро вівці жене», бо буває це зазвичай у Петрове свято, у пору найбільшої літньої спеки; Божими вівцями подекуди назива­ють зорі, як у народній загадці про небо, місяць і зорі: «Поле незміря­не, стадо незлічене, пастух рога­тий»;

3) рід народної дитячої гри;

4) ове́чки Христо́ві — паства.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 90-91.