ВУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ВУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок. Видавати несильні переливчасті звуки низького тембру. — 3 дерева злинула голубка, сіла мені на плече й почала вуркотать на вухо (Н.-Лев., І, 1956, 347); Лише трактори невтомно вуркотіли десь у глибині степу (Гончар, Новели, 1954, 125); Наша кішка — в ліжко скік! До Мариночки під бік, вмить згорнулася в клубочок і тихесенько вуркоче (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 18); // Тихо, переливчасте говорити. — Бажанчику ти мій, — вуркотіла Рокса. — Жаданчику ти мій! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 17); Ніжно вуркоче [Юрась] своїм баском, мабуть, милуючись власними ораторськими здібностями (Чорн., Визвол. земля, 1950, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 788.