ВУ́ЛИЧНИК, а, ч., заст. Той, хто не має притулку; безпритульний, бродяга. Серед усіх вуличників мав [Владко] славу дуже забавного оповідача (Фр., VI, 1951, 142); Звідти, з-за рогу, випорхнула зграйка вуличників-дітваків (Смолич, II, 1958, 122).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 786.